«Етнічне розмаїття Придунав’я»

                27 грудня 2024 року Указом Президента України за № 883/2024 встановлено «День міжнаціональної злагоди і культурного розмаїття», який щорічно відзначається 21 травня. У 2001 році ЮНЕСКО прийняла Загальну декларацію про культурне різноманіття, а в грудні 2002 року Генеральна Асамблея ООН у своїй резолюції 57/249 проголосила 21 травня Всесвітнім днем культурного розмаїття в ім’я діалогу та розвитку.

                Україна завжди була і залишається багатонаціональною країною, де кожен народ робить свій унікальний внесок у її культуру, розвиток та захист незалежності. Тут мешкають представники понад 130 національних спільнот, включаючи українців як основний корінний народ, та численні національні меншини.

                Українське Придунав'я — унікальний поліетнічний та полікультурний регіон, де на невеликій території тривалий час взаємодіють десятки етносів, утворюючи «природну лабораторію». Цей край характеризується високою строкатістю населення, де проживають українці, болгари, молдовани, росіяни, гагаузи, албанці та інші народності.
                Найбільшими етнічними групами, окрім українців, є болгари, молдовани та гагаузи, що робить регіон унікальним для України. Багато етносів взаємодіють тут у середовищі, де вони не контактують у своїх основних ареалах, утворюючи полімовне та полікультурне середовище згідно з цими матеріалами.
                 В читальному залі ЦМБ ім. І.П. Котляревського підготовлено та оформлено краєзнавчу книжкову етновиставку «Етнічне розмаїття Придунав’я», де представлено широкий спектр літератури з фондів читального залу, пров’язаних з темою. Використано також видання, отримані від Державної установи «Український інститут книги». На телевізорі поряд з виставкою постійно демоструються фільми-дослідження про еноси Одещини, опубліковані на Ютуб-каналі Суспільне.Одеса під назвою “Сімейний портрет”. Загалом фільмів 12, і вони чудово доповнюють книжкову виставку, додаючи їй завершеності та фундаментальності. Яскравим елементом став також вишитий рушник в кольорах виставки.

«Українська Венеція»

У 2026 році унікальне місто Вилкове, розташоване у дельті Дунаю, відзначає свій 280-річний ювілей. Засноване у 1746 році як поселення Липованське, це місто стало символом самобутності, стійкості та неповторної гармонії людини й природи.

Вилкове — місто в українській частині дельти Дунаю, на крайньому південному заході України  Одеської області. Це останній населений пункт на берегах Дунаю перед його впадінням в Чорне море, неофіційна назва міста – «Українська Венеція». Відстань до обласного центру приблизно 207 кілометрів. Місто є адміністративним центром Вилківської міської громади Ізмаїльського району. Своєю назвою Вилкове зобов'язане своєму географічному положенню, тут Дунай розділяється на кілька рукавів, утворюючи своєрідні вила.  Це місце, де вулиці замінюють канали-єрики, а замість авто – човни.

        Засновники міста – старовіри-липовани, які бігли від релігійних переслідувань після розколу російської ортодоксальної церкви, та донські і запорізькі козаки, які шукали прихистку після руйнування Запорозької Січі. Переселенці освоювали неприступні плавні, будуючи будинки на штучних острівцях із мулу та очерету. Замість вулиць – система природних та рукотворних каналів, які місцеві мешканці називають єриками. Дороги від хати до хати прокладені по кладками і містках.

Вилкове є «воротами» до Дунайського біосферного заповідника. Це рай для любителів природи, де можна побачити пеліканів, чапель та безліч видів риб, зустріти 563 видів різноманітних рослин і понад 200 видів птахів. Акваторія заповідника є місцем зимівлі водоплавних птахів (близько 120 видів), а також місцем відпочинку під час перельотів. Територія заповідника занесена у всі можливі реєстри найцінніших світових ландшафтів.

Липовани зуміли зберегти свою ідентичність серед численних етносів Бессарабії й створили унікальну субкультуру в дунайському дельтовому регіоні.

Головним заняттям вилківчан зараз, як і два століття тому, є риболовля. Головна промислова риба – дунайський оселедець – червонокнижний вид, який у заповіднику виловлюють. Дунайський оселедець – це головний гастрономічний бренд міста, про що свідчить унікальний пам'ятник оселедцеві, споруджений у межах міста.

Мешканці міста вирощують унікальний сорт винограду «Новак», вино з нього  має специфічний полуничний присмак і є візитівкою місцевого виноробства. 

У Вілково заготовляється  екологічний очерет для експорту в країни Євросоюзу для будування дахів.

В околицях міста знаходиться «0 кілометр», який є популярною туристичною локацією, де річка Дунай впадає у Чорне море.

В Юнацькій бібліотеці відкрита виставка-подорож «Українська Венеція». Книги, представлені на виставці, розкривають таємниці життя цієї унікальної громади, що століттями зберігала свої традиції, мову та віру, гармонійно співіснуючи з дикою природою дельти Дунаю.

Вилкове зустрічає свої 280 років як живий музей просто неба, що зберігає традиції

предків та дивує світ своєю автентичністю. Вилкове сьогодні — це символ стійкості, поєднання давніх традицій і сучасного прагнення до свободи.

Вітаємо вилківчан з ювілеєм міста! Бажаємо процвітання, миру та збереження цього дивовижного куточка України!

Вишиванка єднає українців: Дню вишиванки 20 років!

                У травневому повітрі, напоєному ароматами квітучих каштанів та півоній, розквітає особливий день. Не пишним букетом, а тисячами різнобарвних ниток, що сплітаються у магічні візерунки на полотні. Це День вишиванки – свято, що огортає Україну барвами давніх символів, зітканих руками майстринь. Традиційно Всесвітній день вишиванки відзначають у третій четверг травня. Отже, цьогоріч йдеться про 21 число. В цей день працівники бібліотек Ізмаїльської ЦБС для дорослих долучилися до святкування, традиційно вбравшись у національний одяг. Також в читальному залі ЦМБ ім. І.П. Котляревського та бібліотеки-філії №4 було розгорнуто книжкові виставки та інсталяції. Бібліотекарі філії №3 доєдналися до міської акції, зробивши знімок біля фотозони.  

                Як і в попередні роки, головною традицією стане одягання вишиванок. Але, мабуть, найзворушливішим є те, як День вишиванки набув особливого значення в часи випробувань. У складні моменти історії вишита сорочка стала не просто символом, а оберегом, бронею духу, вірою у перемогу. Її одягають на передову, її передають як материнську любов та підтримку. У світі, де панують технології та глобалізація, вишиванка залишається тим міцним коренем, що живить нашу ідентичність, нагадує про те, хто ми є і звідки наше родове дерево.

                А починалось все як? Колись, у стінах Чернівецького національного університету, промайнула ідея – одягнути вишиту сорочку, не як сценічний костюм чи музейний експонат, а як живу частку себе, як видимий код нації. Ініціаторкою цієї чудової традиції стала студентка Леся Воронюк у 2006 році. Її заклик до одногрупників та викладачів одягнути вишиванки того дня став початком всеукраїнського, а згодом і міжнародного свята. Перший спонтанний флешмоб об’єднав лише кілька десятків студентів, але його ідея виявилася настільки сильною, що швидко поширилася Україною та світом.
                Тож нехай у цей день кожен відчує тепло вишитої нитки на своєму серці. Нехай барвистий орнамент стане символом нашої незламності, нашої краси та нашої вічної України. Бо вишиванка – це не просто одяг. Це душа народу, виткана на полотні часу.

«Єдність у розмаїтті»

День міжнаціональної злагоди і культурного розмаїття - це молоде свято,яке щорічно відзначається 21 травня, має на меті зміцнити єдність українського народу, утвердити національну та громадянську ідентичність, а також підтримати розвиток культурного розмаїття корінних народів та національних меншин України.

Свято засвідчує  повагу до внеску національних спільнот у захист державного суверенітету й незалежності України, особливо під час збройної боротьби з державою-агресором.

В цей день,коли ми  відзначаємо багатогранність української культури,  пам’ятаємо про важливість толерантності, взаємоповаги та спільних зусиль у побудові мирного суспільства.

Це  свято об'єднує  людей різних національностей, заохочуючи до збереження культурних традицій і підкреслюючи силу єдності в розмаїтті.

До Дня міжнаціональної злагоди і культурного розмаїття у читальній залі бібліотеки-філії №4 ЦБС для дорослих оформлено тематичну виставку  «Єдність у  розмаїтті», на якій представлено літературу з історії,культурології України та Одещини,наукові праці та матеріали наукових конференцій музейних працівників,ІДГУ, з етнографії Придунайського краю,унікальні фотоальбоми зі світлинами побуту,традиційного вбрання,культурних традицій та звичаїв етносів,які мешкають в Бессарабії.

День міжнаціональної злагоди і культурного розмаїття - це про нас усіх. Про нашу гідність, стійкість і майбутнє.

А у нас новинки від УІК!

                Друзі, приємна новина!
                Пропонуємо вашій увазі книжкові видання, які надійшли до нашої бібліотеки. Літературні новинки від Українського інституту книги очікують на зустріч зі своїми читачами у відділі абонементу ЦМБ ім. І.П. Котляревського. Запрошуємо до нас за адресою: м. Ізмаїл, вул. Національної гвардії України, 41.

«Літописець долі народної»

14 травня  виповнюється 155 років з дня народження Василя Стефаника – видатного українського письменника, громадського та політичного діяча, однієї з важливих постатей культурного та соціально-політичного життя України.

 Стефаник увійшов в історію світової літератури як неперевершений майстер соціально-психологічної новели та людина, що змусила весь світ почути біль українського селянина.

  Пройняті трагізмом і глибиною душевних переживань, твори Василя Стефаника стали окрасою української літератури. Письменник хотів бачити свій край вільним, щасливим, і своєю творчістю наближав цей час.

Стефаник Василь Семенович народився 14 травня 1871 року в с. Русів, що розташоване на Франківщині. Його батько – заможний селянин, завжди підтримував прагнення сина отримати найкращу освіту, тому всіляко сприяв цьому. В 1892 році Стефаник від’їжджає до Кракова, де був зарахований до медичного  університету, який так і не закінчив. Спершу Василь Стефаник писав невеличкі поезії у прозі, та не знайшов для них видавця. З осені 1897 року у газетах почали з’являтися його реалістичні новели. У 1904 році Стефаник одружився і на деякий час відійшов від літератури, займався сільським господарством, мав трьох синів. В 1908 році селяни Покуття обрали добре знаного на той час письменника депутатом до австро-угорського парламенту і він десять років відстоював їхні інтереси в урядових і судових установах.  В. Стефаник стає ватажком політичної боротьби: виступає на мітингах селян з осудом суцільних репресій, викриває антисуспільний характер влади, за що, зрештою, стає в’язнем. Не залишився літератор осторонь визвольного руху на теренах України: у складі делегації урядовців ЗУНР був наділений повноваженнями під час підписання Акту Злуки 1919 р. Перебуваючи в тій частині України, що була під владою Польщі, В. Стефаник активно цікавився подіями в УРСР, відсилав до радянських журналів свої нові твори.

7 грудня 1936 року після тяжкої хвороби В. Стефаник помер у рідному селі Русові. 

 У творчості Стефаника-новеліста було два періоди: перший припадає на 1897-1901рр., а другий – на 1916-1933 рр.   Спадщина письменника – це п'ять збірок новел: «Синя книжечка» (1899 р.), «Камінний хрест» (1900 р.), «Дорога» (1901 р.), «Моє слово» (1905 р.), «Земля» (1926 р) , які принесли йому світове визнання.  Найвідоміші новели: «Камінний хрест», «Новина», «Катруся», «Марія», «Сини», «Кленові листки», «Лист».

Ці твори вважаються вершиною української малої прози. Його лаконічні, перейняті болем новели по-новому відкрили внутрішній світ покутського селянина. Він не ідеалізував село, а показував його у злиднях, у горі, але з неймовірною внутрішньою гідністю.  Стефаник писав мовою своїх земляків –  покутським діалектом. Це додає його творам особливої автентичності та мелодійності. Саме він започаткував в українській літературі експресіонізм – стиль, що передбачає зображення внутрішнього через зовнішнє, зацікавлення глибинними психологічними процесами.

Він першим у літературі так потужно порушив тему масової еміграції українців («Камінний хрест»). Стефаник показав розрив із рідною землею як духовну смерть, закарбувавши трагедію цілого народу, що шукав кращої долі на чужині.

Творчість Стефаника вчить співчуттю. Вона вчить нас емпатії, вмінню відчувати чужий біль як власний Його твори змушують читача зупинитися, замислитися над ціною людського життя та гідності.

       До 155-річчя від дня народження В. С. Стефаника  в Юнацькій  бібліотеці оформлено  виставку біографію «Літописець долі народної», яка представляє літературу, що висвітлює життєвий і творчий шлях письменника, його геніальні твори.

      Проза Стефаника не лишає байдужим нікого, зачіпаючи в душі читача найтонші струни, спонукаючи до роздумів, розвиває чуття краси й доброти.

Запрошуємо Вас відкрити для себе світ Василя Стефаника через його твори, представлені на нашій експозиції.

Патронат над дитиною: що важливо знати?

                13 травня в стінах читального залу ЦМБ ім. І.П. Котляревського пройшов інформаційний інтенсив, який, попри обмеження воєнного стану, зібрав широке коло зацікавлених. Тема інтенсиву - «Патронат над дитиною: що важливо знати?» - вкрай актуальна для України зараз. Фахівець Ізмаїльського міського центру соціальних служб Алла Дехтеренко доступно та змістовно окреслила головні аспекти та важливість цього питання, юридичні моменти та умови. 

               Щороку в Україні тисячі дітей залишаються без батьківського піклування і потрапляють до будинків дитини та центрів соціально-психологічної реабілітації дітей. Порятунком, допомогою у вирішенні цього питання може стати патронатний вихователь, який тимчасово замінить дитині сім’ю, оточить любов’ю і турботою, дасть шанс на щасливе майбутнє. Патронат - це «швидка сімейна допомога». Це професійна послуга, коли дитина, яка опинилася в складних життєвих обставинах, тимчасово проживає в сім’ї патронатного вихователя, а не в інтернатному закладі. Патронат вирішує одне з найскладніших завдань держави – надати дитині можливість зростати у сприятливому сімейному середовищі.

                У відділах обслуговування користувачів бібліотеки ви можете знайти буклети з детальною інформацією з цього питання. Розвиток патронатного виховання як норми дозволить суспільству більш впевнено перейти від інституційної опіки до всебічної підтримки сімейних зв'язків. І це - найкраще для благополуччя дітей.